Дмитрий Юров
Чому Ілля Еренбург, якого колись читала вся країна, майже зник із читацького досвіду нових поколінь? І чому саме зараз його книги знову звучать несподівано сучасно? Відповіді на ці запитання автори майбутнього фільму шукали разом із письменником та художником Павлом Пепперштейном і мистецтвознавцем, арт-продюсером, колекціонером, засновником галереї «Веллум» Любов’ю Агафоновою.
На Ніколіній Горі завершився один із ключових знімальних днів документального фільму «День Перемоги Іллі Еренбурга». Картину знімають режисер Артемій Бєлов і студія «Синема Лайн» («Мосфільм») за підтримки Президентського фонду культурних ініціатив.
Героями нового епізоду стали Павло Пепперштейн і Любов Агафонова. Уже сам вибір співрозмовників розкриває задум картини: авторів цікавить не тільки біографія Еренбурга, а й його присутність у сьогоднішній культурі. Чому через десятиліття до письменника знову звертаються люди, які значною мірою визначають сучасний художній та інтелектуальний порядок денний?
Ілля Еренбург залишається однією з найскладніших і найважче пояснюваних постатей російського XX століття. Письменник, журналіст і військовий кореспондент, свідок революцій і війн, друг Пабло Пікассо та найбільших європейських художників, автор повісті «Відлига», назва якої стала позначенням цілої епохи, — він одночасно належав одразу до кількох світів: радянського та європейського, літературного та художнього.
Місцем зйомки не випадково стала Ніколіна Гора — легендарне стародавнє дачне селище, де протягом десятиліть зустрічалися письменники, художники, режисери, вчені та музиканти. У такій обстановці розмова про Еренбурга набуває особливої інтонації. Це вже не тільки історія однієї людини, а й розмова про культурну пам’ять, яка продовжує жити у старих будинках, родинних бібліотеках та книгах, що переходять від покоління до покоління.
Павло Пепперштейн згадує одразу кілька творів Еренбурга — «Хуліо Хурєніто», «Кінець Європи», «13 трубок». Однак замість звичного літературознавчого аналізу він намагається визначити внутрішню природу цього автора. Формулу Еренбурга Пепперштейн знаходить несподівану і точну:
«сентиментальне ставлення до цинізму».
Особливо сучасно, на його думку, сьогодні сприймається роман «Кінець Європи». Майже сто років тому Еренбург створив у ньому картину повільно зникаючого європейського світу — простору війн, епідемій та цивілізаційних катастроф. Тепер багато з цих образів читаються вже не як літературна фантазія, а як тривожне передчуття майбутнього.
Одним із центральних епізодів фільму стане розмова Пепперштейна з Любов’ю Агафоновою. Саме вона формулює питання, яке проходить через усю картину: чому письменник, колись знайомий практично кожному читачеві в країні, сьогодні виявився майже забутим новим поколінням — і чому зараз особливо важливо відкрити його заново?
Розмірковуючи про це, Пепперштейн згадує особливий феномен старої дачної бібліотеки. Влітку в будинку, де десятиліттями жила одна родина, на полицях виявляються випадкові, нібито ніким спеціально не вибрані книги. Вони пахнуть типографською фарбою, старим папером, дощами, зимовим снігом і самою дачею. І часом саме такі знахідки формують читача сильніше, ніж ретельно відібрані літературні новинки.
Для самого Пепперштейна Еренбург виявився саме такою книгою — знайденою майже випадково, але яка залишилася з ним назавжди.
«Ми недарма записуємо цю розмову в атмосфері підмосковної класичної дачі», — зауважує письменник.
Під час зйомок у картини з’явився ще один, абсолютно несподіваний герой — сірий дачний кіт Димок. Він кілька разів незворушно пройшов перед камерою, не виявляючи ані найменшого бажання поступатися майданчиком знімальній групі. Проганяти Димка не стали. Можливо, його невелике камео збережеться і в остаточній версії фільму — як ще одна жива деталь дачного світу, в якому книги, спогади та сьогодення непомітно продовжують розмову одне з одним.
